Високий італієць у літах протирає скельця окулярів у чорній роговій оправі. У кожному його русі така виваженість і спокій, що я, проходячи поруч, мимоволі сповільнюю крок і випрямляю спину. “Quattro… cinque… sei…” – чую його гучний холодний голос і зупиняюся. Ми стоїмо зліва від центрального входу в театр La Scala. На годиннику – 16:30. І цей чоловік в рогових окулярах оголошує список тих, хто потрапить на сьогоднішню “Аїду” за 5 євро. За €5, а не за €105 чи €205. Це “стоячі” білети від благочинної організації. Їх усього 140. А охочих – рази в три більше.
Щоби отримати заповітний клаптик паперу, який дасть пільговий вхід, естети стоять у черзі під театром ще з полудня. У черзі, що веде до того ж міланця в окулярах. Він записує номер паспорта, ім’я і каже ваш порядковий номер. Все, можна розходитися. Але не надовго. Рівно о 16:30 він зачитує номери. Холодним, безпристрасним голосом. З однаковими паузами. Наче судовий вердикт. “Quattro… cinque… sei…” Задача: вчасно підійти на СВІЙ номер, показати паспорт і забрати білет. Не прийшов вчасно – все, чао. Квиток не отримаєш. Отримає його наступний у списку. На 140 пільгових білетів список охочих – близько двох-трьох сотень. Кожен сподівається, що хтось не прийде. Але на “Аїду” зі 140-а записаних прийшли 137. І я, 168 у списку, “пролетіла”. Вихід лишався один: запити осад від безглуздої поразки. І підходяще місце було неподалік.
На перетині площі Duomo та галереї Vittorio Emanuele ІІ, за п’ять кроків від театру La Scala – невеличкий бар “Zucca in Galleria”. Маленький, непримітний, з обшарпаними стінами – його не помічають туристи. І в цьому його принада. Бо я (на відміну від них) знаю, що саме в “Zucca in Galleria” наливають нереально смачний (суто міланський) напій Zucca. Подають його по-різному. Як аперетив – з льодом і мінеральною водою. Як діжестив – нерозбавленим. Взимку – підігрітим. Для жінок – змішаним з “Campari”. Я замовляю з льодом, повільно роблю ковток і починаю дискусію з сусідом по барній стійці: цікаво, а в яких пропорціях любили пити “зуку” Верді й Тосканіні, завсідники цього місця?
Ми не встигаємо завершити тему, як на барну стійку виставляються оливки, нарізана шматочками піца, сири пармезан та пекоріно, трамезіні (маленькі канапки) з моцарелою, салямі, томатами, анчоусами. На годиннику 18:00. А отже, настав улюблений час міланців. Аперетив. Він триває до ночі – і має свої традиції. По-перше, під час аперетиву сидіти за столиком – ознака поганого смаку. Це як взути сандалі на шкарпетки. Отже, стояти і тільки стояти. За барною стійкою. Пліч-о-пліч з незнайомцем, який уже після першого ковтка почне нарікати на кризу в Італії. По-друге, цей гастрономічний банкет – безкоштовний для усіх, хто зайшов перехилити келих. За алкоголь платиш, за їжу – ні. По-третє, саме аперетиви – це традиційне завершення італійського робочого дня і можливість познайомитися/розслабитися/поговорити. Тут міланські мачо скидають з плечей піджаки від Armani, а чиновники роблять вільнішою петлю краватки, тут сиві жінки вигулюють підбори, а студентки витрачають отриману стипендію. Тут (у самому центрі Мілана) нема музики, кондиціонерів та wi-fi. Натомість є флірт, гучні розмови та справжнє життя. Не в соцмережах, а в місцевому барі 19-го століття. Viva Italia!
